Вчора зустрів свого кума, відомого місцевого політичного активіста. Він перебігав вулицю і кудись дуже поспішав. Але, оскільки, на пішохідному переході загорілося червоне світло, то я зміг його зупинити на хвилинку та з’ясувати, куди ж він так квапиться. Колись ми з ним разом, ще будучи простими студентами, сиділи на бетоні київського майдану під час голодування 1990 року і мріяли за кілька років змінити Україну. Не вдалося. І хоч з тих пір промайнуло майже 20 років, я ще остаточно не вияснив чи мій кум й далі горить бажанням щось змінити? Щоправда, він, з огляду на свій революційний досвід, все ще тримається на політичній хвилі і залишається у владних коридорах. Там, на переході, я з’ясував - він поспішає в пошуках партії Гриценка. Я здивувався, оскільки ще не чув про таку партію. Та кум швиденько все роз’яснив. Виявляється, в партію Яценюка на місцевому рівні йому не вдалося проникнути, бо тут її захопив колишній банківський чиновник зі своїм кумом. Тож тепер моєму кумові доводиться шукати щось інше – прохідне, ще не прихватизоване (в розумінні політичного бренду). Якщо переглянути списки кандидатів на вибори до місцевих рад на Прикарпатті починаючи від 1990 року, то виясниться, що більше ніж 60 відсотків кандидатів – це одні й ті ж самі люди. І це при тому, що про політичну свідомість галичан вже ходять легенди. Здавалося б - за стільки років активної суспільно-політичної активності галичани вже б мусіли мати достойних професійних політиків та управлінців бодай місцевого рівня? Але таких практично немає: керують все ті ж самі діячі, які від виборів до виборів перескакують в нові політичні партії й забирають більшість депутатських мандатів. Якщо ж поцікавитися участю галицького плебсу в партійних організаціях, то реальна кількість таких складатиме менше одного відсотка. Це значить, що міф про політичну активність галичан вже дуже роздутий. І ще про політичну свідомість: зазвичай галичани не люблять «москаля» і насамперед за сталінські репресії, пам'ять про які житиме в галицьких генах ще кілька поколінь. Тому на підставі антиросійської тематики політичні діячі набирали в Галичині заповітні голоси, навіть не будучи галичанами, а «свідомі» галицькі виборці за кого тільки не голосували: за Кравчука і за Марчука, за Кучму, за Тимошенко і за Ющенка... А от щодо Гриценка, то де шукати його партію, і чим вона займатиметься – ще мабуть сам Гриценко певно не знає. Але мій кум цим особливо не переймається. Йому головне пролізти вчасно під якийсь бренд, щоб потім можна було знову йти в депутати. Як правило місцеві галицькі політики поспішають записатися в ті партії, які мають визначені антиросійські напрямки. Спочатку всі масово кидалися в Рух та КУН, які в 90-тих нещадно конкурували між собою. І тільки після того, як Рух віддався найвизначнішому з бухгалтерів - В.Ющенку, який вже п’ятий рік поспіль відпочиває від революційних подій на Майдані, активісти Руху остаточно осиротіли. Окремі з них кинулися шукати справедливість під прапори БЮТу, але коли їх харизматична «мама» відшукала цю справедливість в Кремлі в обіймах політичного гібрида Мєдвєдєва-Путіна, бютівці «побігли» шукати новий бренд. Щодо нещасного КУНу, то після того, як їх незабутній лідер, головний націоналіст країни, пан Івченко, поназаказував в «Нафтогаз» довгоногих снєґурочок в «канун Нового года», а одну з них возив в якості перекладачки в Москву, «кунаки» кинулися у ВО«Свобода», яка їм найбільше підходить, оскільки активісти «Тягнивсторону» не люблять не лише москалів, але ще й жидів. Як видно, галицьким дрібним політикам (а також чиновникам та апаратникам) вже дуже не просто. Альтернативи у них не так вже і багато: ЕЦ, Яценюк, Гриценко. Оце все – з чим вони можуть сьогодні вдатися до «свідомого» галицького виборця, що на наступних виборах може вкинути за них в урну (для голосування) «кавалок паперу» (виборчого бюлетеня). Сам пересічний галичанин не дуже любить кудись обиратися. В одній з франківських багатоповерхівок, де заселилися переважно бізнесмени, вже рік поспіль не можуть обрати голову будинкового комітету – ніхто з жильців не хоче бути обраним на посаду, причому платну. Поки що запросили якогось студента зі сторони, щоб вів їх домові книги. Як правило, підприємливі галичани не поспішають у владу - вони працюють виключно на себе, так само, зрештою, як і ті, що порпаються в землі, чи гарують по заробітках. Виборчими технологіями переймаються лише ті “вічні кандидати”, які під різними прапорами, але завжди перебувають при владі.Та щоб їм утримуватися на плаву – треба весь час коливатися з курсом … політичної ситуації. А це не просто, так як в Україні ідеологічних партій практично немає, а є групи за інтересом, тісно прив’язаних до якогось розпіареного лідера, що рано чи пізно себе дискредитує. - А що буде, - питаю в свого кума на пішохідному переході, - коли Гриценко чи Яценюк вступлять в коаліцію з кимсь, хто любить «москаля», або раптом хтось з них виявиться «не зовсім українцем»? А що буде з тобою, коли, приміром, Балогу «посадять» за русинський сепаратизм, або ж ще гірше - дадуть йому втекти в Угорщину? А що буде, коли «Свободу» разом з Тягнибоком заборонять як антисемітську чи фашистську структуру (що вже не раз траплялося в цивілізованих європейських державах), а його активісти стануть виїзними виключно в Іран та Північну Корею? І тут мій кум задумався і навіть перестав поспішати на переході (пішохідному), причому в цей час вже горіло зелене світло. - То що треба «лягати» під Юлю?- якось боязко спитав він. І мені стало його шкода. Доросла людина, народний обранець, політик, хоч і місцевого масштабу – не знає за що і за кого йому нести відповідальність. А скільки у нас ще таких, що не мають своїх власних принципів, ідей, переконань - окрім одного – бути при владі? - А які такі принципи? – спитав мій кум, і я остаточно зрозумів, що йому потрібна допомога – політологічний «лікбез». А з ним - і тисячам тих політиків, які зібралися вести кудись свій народ, а з ними – й мільйонам простих українців, які бодай ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО СВОЇХ ДІТЕЙ готові застановитися в цьому політичному божевіллі і спитати себе – чого хочуть не вони, а що потрібне їх рідним дітям? І тут раптом вже страшно стало мені – а чи хтось справді задумається… і що буде з моїми дітьми? Андрій Микитин, «ОстроВ»
